25 років за ґратами: франківський «довічник» укотре каже, що не винен

Крик невинного про допомогу чи лише відчайдушна спроба злочинця вибратися на волю? 25 років тому Михайла Кузнєцова звинуватили у вбивстві і засудили до довічного ув’язнення.

Чоловік стверджує, що не вчиняв злочину, і протягом усього цього часу добивається своєї правди. У в’язниці він намагався покінчити життя самогубством, потім навернувся до Бога, написав поетичну збірку і навіть одружився.

 Сидить – отже винний

Із Михайлом Кузнєцовим журналістка зустрілася у кімнаті побачень в Івано-Франківській установі виконання покарань №12. Він у новому спортивному костюмі, охайний, рідко всміхається і добре доносить свої думки.

«Я втомився доводити свою невинуватість, – починає розмову Михайло. – У людей логіка така: сидить – отже винний. А у в’язниці, кого не спитай, всі кажуть, що не винні, принаймні чи не кожен вважає себе несправедливо засудженим. Я можу багато чого розповідати про свою невинуватість, але вагу мають лише факти. Коли будь-який толковий юрист вникне в мою справу, то одразу зрозуміє, що вона сфабрикована».

У 1995 році в Івано-Франківську вбили родину Гомонаїв – подружжя глухонімих і двох їхніх дітей. Випадок став резонансним, про загадкову різанину писали ЗМІ, вся Україна знала про «справу глухонімих». Дуже швидко правоохоронці затримали 18-річного іванофранківця Михайла Кузнєцова і його товариша Борислава Полторацького, за вироком суду обидвом було призначено найвищу міру покарання – розстріл. Але через рік в Україні ввели мораторій на смертну кару, тож у 2000 році смертний  вирок замінили на довічне позбавлення волі.

Перші десять років Кузнєцов відсидів в Івано-Франківському слідчому ізоляторі, п’ять із них – в камері-одиночці. У 2005-му чоловіка перевели в Сокальську виправну колонію №47 на Львівщині. Тепер Михайло знову сидить у Франківську.

У 2017-му засуджений звертався до Івано-Франківського міського суду із проханням про звільнення, мотивуючи тим, що максимальний строк позбавлення волі у випадку заміни смертної кари визначено 20 роками, а він відбуває покарання уже понад 22 роки. Прохання засудженого просив підтримати і його захисник. Тоді у клопотанні відмовили, пояснюючи, що смертну кару йому замінили на довічне ув’язнення, яке не передбачає полегшення покарання у вигляді позбавлення волі на 20 років.

Взагалі за ці роки Михайло Кузнєцов і його сім’я багато разів намагалися добитися перегляду справи, але кажуть, що в судах їх ігнорують або футболять. Адже чоловік не перестає повторювати, що ні він, ні його друг Полторацький не вчиняли того вбивства. Він стверджує, що тодішні правоохоронці своїми маніпуляціями, погрозами і побоями змусили хлопців узяти вину на себе.

У 2015-му Михайло Кузнєцов звернувся до журналістів телепередачі «Глядач як свідок». Там зацікавилися його історією, розслідували і зняли випуск про цю справу – «Німий крик», де і журналісти, й експерти (юристи, кримінологи, адвокати) поставили під сумнів справедливість страшного вироку, винесеного іванофранківцям.

Хапнули перших-ліпших?

Справа була дійсно резонансна. Кажуть, вона була на особистому контролі тодішнього президента Леоніда Кучми, який дав вказівку розкрити вбивство за максимально короткий термін. Оперативники карного розшуку вийшли на двох хлопців, які на момент убивства перебували в сусідній квартирі, де робили ремонт, – Кузнєцова і Полторацького. Версія правоохоронців була така, що ці двоє, будучи добряче п’яними, прийшли посеред ночі до сусідів-глухонімих, аби позичити солі, бо не було чим посолити закуску. Але сіль – це був лише привід, насправді хлопці задумали грабіж. Захмелілі юнаки затіяли бійку і в пориві гніву зарізали всю сім’ю. Потім забрали всі коштовності і втекли.

Коли через кілька днів обох затримали, вони зрештою зізналися у скоєному. Судове засідання у цій справі відбувалося у переповненому залі. Після оголошення смертного вироку дехто з присутніх аплодував.

Натомість родичі Кузнєцова і Полторацького запевняють, що справа була сфальсифікована, а справжні вбивці залишилися непокараними. Мовляв, у правоохоронців не було часу на їх пошуки, тому хапнули перших-ліпших, адже мусили відзвітувати перед президентом.

Засуджені розповідають зовсім іншу історію. Мовляв, вони і справді були в сусідній квартирі під час скоєного злочину: вирішили там заночувати, бо обоє були п’яними і не хотіли такими йти додому. Коли почули гуркіт у сусідньому помешканні, Михайло пішов туди глянути і, таким чином, став свідком убивства. Він упізнав убивць, це були двоє чоловіків з Донбасу, які приїжджали до Франківська скуповувати наркотики. Михайло був їхнім посередником і знаходив тут продавців. За словами Кузнєцова, глава сім’ї Гомонаїв торгував маковою соломкою, і Михайло ще раніше познайомив із ним донбаських кур’єрів. Того фатального дня чоловіки зі сходу прийшли до глухонімого, аби купити велику партію – все, що було, бо той хотів зав’язувати із торгівлею. Убивці подумали, що нема сенсу платити, якщо можна просто забрати – він і так в міліцію не поскаржиться. Гомонай не схотів змиритися і поліз у бійку. Так і закрутилося. А Кузнєцову, який зайшов у момент, коли вже всіх зарізали, убивці пригрозили, аби мовчав про побачене, інакше його спіткає така сама доля.

«Того вечора я мав залишити цю макову соломку у квартирі, в якій ночував, на зберігання до наступного дня, – каже Михайло. – Але коли кур’єри з Донбасу незаплановано вбили сім’ю, то все пішло не так. І з простого свідка я мимоволі став начебто співучасником».

Після затримання, за словами Михайла, правоохоронці тиснули на нього, змушуючи зізнатися, що вони з Полторацьким скоїли вбивство. Були допити, побиття, маніпуляції… Кузнєцов спершу тримався, бо розумів, що такі показання – це смертний вирок.

Михайло на першому ж допиті розказав прокурору все, як було, але цей варіант подій йому не підходив, бо тоді справа затягнулася б – треба було б шукати якихось донбаських кур’єрів. Як переконує Кузнєцов, прокурор відкрито йому казав, що в будь-якому разі у цій справі хлопцям кінець, а він гарантує їм лише 15-річний термін, однак підозрювані мають на суді нічого не заперечувати. «Вам обом зараз по 18 років… До тридцяти вже будете на волі – обіцяю», – вмовляв їх прокурор.

«Мені часто говорять: як ти зізнався у тому, чого не робив? Та я би на твоєму місці ніколи… Добре судити, коли весь цей жах відбувається не з тобою, – каже Михайло. – Але коли ти потрапляєш у таку ситуацію і тобі тільки 18 років, і міліціянти тебе регулярно луплять, і в камері з тобою два підсадні старші дядьки, які починають тебе обробляти…».

Немає прямих доказів

Олександр Плахотнюк, адвокат Борислава Полторацького, представив у телепередачі «Глядач як свідок» багато доказів, які мали би свідчити про невинуватість іванофранківців. Він розповів, що лише через суд добився, аби йому нарешті дали можливість сфотографувати матеріали справи. Як з’ясувалося, ручку від ножа, яким зарізали сім’ю, так ніде і не знайшли. Крові на одязі обвинувачених і в квартирі, де вони начебто робили ремонт, теж не знайшли. Під час огляду квартири Гомонаїв виявили відбитки пальців, серед яких, як засвідчила експертиза, лише два не підлягали ідентифікації. Всі решта – підлягали, і тільки один із них належав Кузнєцову – відбиток на зовнішній ручці вхідних дверей у квартиру. Відбитків Полторацького взагалі не знайшли. Відео з відтворенням злочину адвокату так і не надали. Він каже, що під час судового засідання відео теж не переглядалося.

З іншого боку, правоохоронці стверджували, що вилучили викрадені коштовності в тих місцях, де сказали обвинувачені. А версію про те, що Гомонай торгував наркотиками, взагалі відкидають, пояснюючи, що це була хороша і порядна сім’я.

«Йому ще не час»

Михайло народився 19 червня 1976 року в Івано-Франківську. Після закінчення середньої школи вчився на верстатника. Трохи працював на заводі в цеху по дереву. І на будові підробляв. Та найвигідніше йому на той час було мати справу з маковою соломкою, адже на Західній Україні вона коштувала вдвічі дешевше, аніж на сході. Михайло почав співпрацювати з кур’єрами з Донбасу. Згадує їх як людей, котрі не мали ні до кого жалю. Саме вони, за словами Кузнєцова, згодом і вбили Гомонаїв.

«Так, я погоджуюся, що є учасником цієї жахливої справи, – додає Михайло. – Я ніколи не казав, що зовсім не винен. Винен, бо займався посередництвом у наркоторгівлі. Іноді бувало, десь щось міг вкрасти чи обдурити… Але я не вбивав».

У 1998-му батьки Кузнєцова почали дізнаватися процедуру звернення до Європейського суду з прав людини. За словами Михайла, коли про це довідалися у в’язниці, то його так сильно побили палицями, що він ледве вижив. Били за те, що начебто Кузнєцов з іншими «довічниками» готували втечу. Наступного дня Михайлові дали папір та ручку і сказали написати, що вони з Полторацьким вигадали історію про свою невинуватість. І ще й на конверті власноруч він мав написати адресу Європейського суду. «Я вирішив написати усе, що мені сказали, – говорить Михайло. – В іншому разі мене би постійно били». Саме тоді «довічник» подумав, що йому більше немає сенсу жити, щойно відібрали останню надію на правосуддя і звільнення.

У камері засуджений розвів у воді каустичну соду, яка була призначена для чищення умивальника і туалету, і випив цілу склянку. А тоді задушив себе шнуром, зробленим із простирадла. Кузнєцов каже, що пережив клінічну смерть. Коли він звалився з нар, на гуркіт прибігли охоронці, і його одразу забрали в реанімацію.

Трохи пізніше чоловік пригадав дивні видіння під час коми. Він бачив тунель, у якому згасло світло, але все було видно. Це було щось схоже на старий каналізаційний колектор. «Мене несло по ньому, як пір’їну. Залетів у ворота, де почув гомін голосів, вони були сповнені болем і печаллю. Було дуже страшно. А тоді раптом з’явилося світло, і пролунало: «Я сказав: йому ще не час». Після цього моя віра в Бога зміцніла. Я зрозумів, що наше земне життя – це лише підготовка до вічного. І заради цього варто не опускати руки і йти далі», – розповідав «довічник».

Відтоді Михайло вже багато разів перечитав Біблію і досі читає її. Каже, там – відповіді на всі питання. Сам пише роздуми на різні духовні теми. А ще на початку 2000-х Михайло почав писати вірші й передавати їх матері на волю. Зрештою вона видала його поетичну збірку «Загублені сліди».

З майбутньою дружиною засуджений познайомився через спільного товариша. Обом одразу стало цікаво разом, бо багато говорили про духовність. Жінка не розуміла, як у таких важких обставинах взагалі можна у щось вірити. Через пів року одружилися. Бачаться раз на місяць – більше не дозволяє закон.

Рік за роком

На сьогодні Михайло сподівається на судову реформу. Бо досі, як він стверджує, добитися перегляду його справи ніяк не вдається. «За всі ці роки там ніхто мою справу навіть до рук не брав, – каже засуджений. – Вона вже грибком покрилася, сторінки позлипалися. Надсилають тільки відписки. І так рік за роком. Я лише хочу шанс, аби довести, що не винен. Зараз в Україні довічне ув’язнення таке, що людина має сидіти, поки не вмре. Можуть помилувати. Але відповідно до архаїчного радянського положення про помилування, якщо людина не визнає свою вину, не кається, її не мають права помилувати. Я теж писав звернення щодо помилування, але не визнав свою вину, бо не винний. Взагалі комісія з помилування боїться відпускати «довічників» – хвилюються, який потім буде розголос, яка буде суспільна реакція… Тож краще хай і далі сидить».

У квітні 2015-го Івано-Франківський Апеляційний суд надіслав батькові Борислава Полторацького відповідь стосовно його заяви, в якій чоловік звинувачував суддів і керівництво суду в неправомірних діях, направлених на порушення прав його сина. У відповіді Апеляційного суду наголошується, що Борислав постійно визнавав свою причетність до цих злочинів як до, так і після засудження та вказував про це у десятках звернень до різних інстанцій. Далі пишуть про те, що будь-яке намагання маніпулювати теоретичними підходами до правил зміни покарання отримало авторитетну оцінку державними інституціями і на даний час заперечувати правильність заміни смертної кари на довічне позбавлення волі є безперспективним. «Ваш син був засуджений компетентним судом, рішення якого були перевірені всіма вищими судовими інстанціями держави, – зазначено у відповіді. – Після вступу вироку в законну силу судові рішення перевірялися на наявність нових обставин та пройшли перевірку в службі президента України з питань помилування. Безпідставні численні емоційні звернення з елементами вільного тлумачення юридичних норм через більш ніж 20 років після засудження винного самі по собі не тягнуть обов’язок суду в непроцесуальний спосіб відновлювати судові провадження».

Михайло каже – з першого дня ув’язнення вірив, що рано чи пізно вийде на волю. Після цього він збирається присвятити себе тюремному духовному служінню. «Я дуже добре знаю цих людей і їхні душі, і знаю, як до них достукатися», – переконує «довічник».

Наталя МОСТОВА

До теми

Богдан ГРИНОВЕЦЬКИЙ, голова Івано-Франківського Апеляційного суду:

Якщо говорити про перегляд справи Михайла Кузнєцова, то це можливо у разі законодавчих інновацій, які ВРУ зараз може прийняти щодо перегляду вироків по «довічниках». Також є таке поняття, як перегляд справи у разі істотної нововиявленої обставини, але це дуже складна юридична інституція.

Володимир БАНДУРА, адвокат:

Я не знаю, яку історію розповідає Михайло Кузнєцов, але точно знаю, що у в’язниці може блукати багато різноманітних теорій, ув’язнені здатні такого понапридумувати, що в найстрашнішому детективі не присниться. Не думаю, що сім’я Гомонаїв була пов’язана з торгівлею наркотиками. Взагалі у 1995 році наркобізнес у Франківську вже був повністю блокований правоохоронними структурами. На той час місто навіть називали Івано-Ментовськ.

The post 25 років за ґратами: франківський «довічник» укотре каже, що не винен appeared first on Галицький Кореспондент.