«Мамо, ми помремо з голоду?»

В Івано-Франківську живе сім’я, покинута напризволяще

Кілька років тому життя цієї жінки перетворилося на пекло. Чоловік, який забезпечував і підтримував сім’ю, помер, а вона лишилася сама з трьома малими дітьми, одна з яких – з інвалідністю. З рідних – майже нікого. Грошей нема ні де взяти, ні заробити, адже весь час мусить бути біля хворої доньки. З хати вони не виходять місяцями, бо в дитини починаються дуже сильні напади, а надворі всі перехожі сахаються – ніхто не допоможе. Іноді навіть нема за що купити продуктів.

Страшна безвихідь штовхає жінку просити про допомогу.

«Такі діти дебілами родяться»

Вони дуже довго чекали на цю дитину – аж дев’ять років. Лікувалися, молилися, їздили у церкви… «Уявіть собі дорослого здорованя, який кожного дня перед сном складає долоні, як мала дитина, і зі сльозами на очах просить у Бога дитинку, – плаче 43-річна франківка Олександра Когуч. – Отаким був мій чоловік».

Після виснажливих очікувань і сподівань з’явилася маленька Сюзанна. Недобре запідозрили ще під час вагітності. На п’ятому місяці ультразвукове дослідження показало гідроцефалію, так звану водянку головного мозку. Переривання вагітності медики не пропонували, але майбутні батьки на таке ніколи б і не погодилися, адже дитинка була надто бажаною. «Ми розуміли, що буде тяжко, – плаче мама, – але щоб настільки…».

На восьмому місяці вагітності під час чергового УЗД якась лікарка жорстоко відрізала: «Такі діти дебілами родяться».

Через три місяці після того, як дівчинка з’явилася на світ, у неї почалося сильне блювання і з’явилися напади судом, як при епілепсії. Немовлятко стогнало, наче старенька квола бабця. Батьки повезли її на лікування у львівську клініку, яку їм порадили. Як потім з’ясувалося, дитину лікували неправильно, наробили ще більше біди. У Києві остаточно підтвердили діагноз. Спершу хотіли оперувати, навіть збирали консиліум. А тоді передумали: «Ваша дитинка стає на ніжки, може сідати… А операція – це сильний ризик. У кращому разі вона помре, в гіршому – буде, як рослина».

Медики призначили постійно приймати протисудомні препарати. Вони попередили – якщо у майбутньому батьки все-таки зважаться на операцію, то бажано це робити за кордоном, бо в Україні обмаль фахівців, які могли б із цим упоратися.

Як зомбі

Через чотири роки у сім’ї народився синочок Даніель. А через півтора року ще один – Антоніо. До речі, хлопчики дуже пишаються своїми іменами. Одного разу найменший навіть прийшов із дитсадка і попросив, аби мама сказала виховательці, що він не Антон, а Антоніо.

Але невдовзі трапилося найстрашніше. У 2016 році Володимир потрапив до лікарні з кровотечею в шлунку.  Це сталося напередодні дня народження Даніеля, хлопчик мав святкувати чотири рочки. Після операції Володимиру стало легше, але йому чомусь змінили лікаря, а новий – у перший же день виписав йому антибіотики у таблетках. «Чоловік випив пігулку і зразу відчув – щось не так, – пригадує Олександра. – Враз став, як мрець – весь пожовк». Почалася нова кровотеча, таблетка все роз’їла всередині. Володимиру чотири рази робили фіброгастроскопію – за його бажанням. Чоловік відчував кровотечу, а медики не реагували. Медсестри крутили пальцем біля скроні, мовляв, якийсь звихнений без причини панікує.

Далі було ще багато лікарського недбальства і байдужості. Чимало часу було втрачено. Як розповідає жінка, підшлункова залоза повністю розклалася, більшість органів відмовили. Коли життєві показники падали до критичної точки, Олександра тулилася головою до його руки і казала: «Коханий, я тобі віддаю всю свою силу. Живи, будь ласка, тільки не помирай». І щоразу ставалося маленьке чудо – показники внормовувалися. Завідувач казав жінці: «Знаєте, лише ваше кохання й досі тримає його тут. Ваш чоловік уже давно мав померти».

Через 20 днів перебування в лікарні Володимир помер. «Я саме тримала його за руку, – знову плаче жінка. – Бачу – чорніють нігті, потім пальці… Лице покривається трупними плямами… Я заверещала, мене хутко вивели в коридор. Більше я не бачила його живим. Володі було тільки 43 роки». Коли робили розтин, то патологоанатом сказав, що всередині все згоріло і що якби він не знав, чиє це тіло, то подумав би – якийсь пияк-безхатько.

«Для мене це досі така відкрита рана, яка ніяк не може затягнутися, – продовжує Олександра. – Мій чоловік був дуже чуйний і люблячий, ми за ним були, як за стіною. Пам’ятаю, колись у мене була підозра на пухлину і я три місяці здебільшого лежала, то Володя все робив удома: їсти варив, прав, прибирав, дітей бавив… А які мав золоті руки! Як я пережила його смерть, досі не розумію. Я тоді ходила, як зомбі, все робила на автоматі і лише заради дітей. Хлопчики мене просили: «Мамо, приготуй, будь ласка, щось смачненьке…».

Синочки з того часу стали дуже замкнуті, наче щось зламалося у них всередині. А Сюзанночка взагалі ледве пережила втрату татка. Вона завжди називала його тільки татком.

«Мама-мама-мама…»

Нині Сюзанні вже 10 років, і весь цей час вона приймає протисудомні препарати, які з часом мали би зняти судоми, однак її стан не змінюється. За день може бути до кілька сотень нападів – дитина корчиться в страшних муках. А найжахливіші – ночі. Особливість хвороби така, що дівчинка взагалі не спить. Лежати довго не може, тому просто тиняється по всіх кімнатах. При цьому любить розкидати речі. Світло обов’язково має бути ввімкнене, з крана повинна текти вода, крім того, Сюзанну дуже дратують дроти, які стирчать із розеток, тому вона з усієї сили може видерти їх зі стіни. А ще дівчинці чомусь не подобаються фіранки, тому їх вона теж зриває. Сюзанна не робить це все на зло, просто вона так відчуває.

Звісно, що у такій атмосфері ніхто в сім’ї не може виспатися. Олександра вже звикла спати по 3-4 години на добу, одного разу від виснаження аж знепритомніла. Братикам ще важче, бо ж уранці йдуть до школи геть сонні і втомлені. Дівчинці пробували давати снодійні – не діють, навіть ті, від яких людина мала би безпробудно спати цілу добу.

Від судом їй дуже боляче. Іноді дівча аж плаче і верещить: «Мама-мама-мама…». Ховається під ковдру і закусує її аж до дірок. «А іноді так стискає мою руку, – плаче мама, – що мені здається, ніби ось-ось кістки мені переламає. Бідолашну дуже болить». 

Дівчинка розуміє, що їй кажуть, але майже не говорить, вимовляє лише деякі слова. Вона має зайву вагу, бо такий побічний ефект препаратів для лікування. Сюзанна обожнює повітряні кульки, чим яскравіші – тим краще. Коли в хату приходять якісь чужі люди, Сюзанна стає дуже спокійною, тішиться гостям. Щойно двері за ними зачиняються, знову воює. Її не можна залишити ні на хвилинку. Та дівчинка і не дасть цього зробити – ця дитина дуже прив’язана до мами. Наприклад, коли Олександра йде на балкон розвішати випрані речі, донька в кімнаті вже починає панікувати, де ж ділася мама. Навіть якщо поруч бавляться братики.

Був такий період, коли Олександра кілька місяців не виходила з донькою надвір! Після одного випадку жінка просто боялася це робити. «Ми вийшли погуляти, – пригадує мама, – аж раптом у Сюзанни почався напад. Вона впала, сильні судоми скрутили все тіло. Люди ходили повз, багато людей проходило повз… І ніхто навіть не спинився допомогти. А мені так важко було її підняти, адже донька повненька, багато важить. З горем навпіл я якось завела її додому. Так плакала тоді від безпорадності».

На щастя, коли волонтери БФ «Час добра та милосердя» почали опікуватися цією сім’єю, їхні справи трохи налагодилися. Знайшлася жінка, котра оплатила послуги помічниці, яка раз на тиждень допомагає Олександрі з донькою під час прогулянок.

«Коли ми познайомилися з цією сім’єю, то перше прагнення було лишити всіх, кому досі допомагали, і займатися тільки Олександрою та її дітьми, – розповідає співзасновниця благодійного фонду Наталя Іващенко. – Вони й справді опинилися в страшній безвиході. Я б дуже хотіла, аби люди приїжджали до них і підтримували, чим можуть. Я впевнена – кожен, хто сюди прийде, захоче повернутися знову».

Сама-самісінька

Олександра лишилася сама-самісінька зі своєю бідою. І її батьки, і чоловікові вже померли. Є далекі родичі, які зайняті своїми клопотами. «Коли чоловік був живий, ми постійно всім нашим рідним допомагали, бо мали таку можливість, –розповідає вдова. – Коли з ним сталося горе, ми з дітками виявилися нікому не потрібними».

Єдиний її дохід – соціальні виплати, а це близько 7 000 гривень на місяць. Майже всі ці гроші йдуть на підтримку Сюзанни: ліки, підгузки, пелюшки… А ще треба щось їсти, комуналку оплатити, купити засоби гігієни, удома постійно щось ламається, та й хлопцям мама мусить щодня дати в школу на обід. Іноді доходило до такого, що в хаті взагалі не було продуктів. Одного разу Даніель відчинив холодильник і запитав у мами: «Ми помремо з голоду?».

Єдина допомога – від двох старших дітей від першого шлюбу Олександри. 26-річна донька Вікторія живе у Львові, а 24-річний син Володимир – у Франківську, працює в поліції. Найдужче Сюзанна любить саме свого старшого братика. Лише від нього згоджується прийняти ліки, тому хлопець мусить приїздити туди щодня. Він допомагає мамі, як може, хоча це вкрай складно, бо в хлопця теж уже є власна сім’я, зараз вони з дружиною чекають на третю дитинку.

Буває так, що Володі не вдається навідатися, тоді Сюзанна пропускає прийом ліків, а це дуже зле. Скажімо, якось він два тижні хворів на вітрянку, і весь цей час вона не приймала препарати. Як наслідок, дівчинку почало безперервно судомити. «Я думала, що дитина вже не вийде з того, – плаче Олександра. – Тим паче лікарі кажуть, що навіть легенька судома може стати для неї останньою. Її організм уже дуже виснажений. Як то боляче дивитися, коли твоя дитина мучиться, а ти нічого не можеш вдіяти».

картина, яку намалював старший брат Володя

У їхній квартирі у вітальні стоїть величезний портрет якогось чоловіка, картина заввишки майже до самісінької стелі. Це старший син Володя намалював вікінга – героя одного із телесеріалів, хотів продати цю картину, аби купити ліків для сестрички. Коли виносив картину з квартири, в Сюзанни почалася істерика, нізащо не хотіла віддавати, адже ця робота асоціюється із любим братиком. Тому портрет так і залишився удома.

Так само сильно Сюзанна любила лише батька. Після його смерті дівчинка ще десь півтора року не могла дивитися на його фотографію. Дитина опускала очі і тяжко зітхала. А тепер тільки там і крутиться. Вдягне якесь гарне вбрання і одразу біжить до таткового фото – красується. Подарували книжечку чи яскраву гумку – знову до татка, аби похвалитися.

«Мені здається, що ця чорна смуга не закінчиться ніколи, – замислено каже Олександра. – Але Господь дав таке випробування, і я маю пройти його гідно. Треба дбати про хвору дитинку, доки їй Боженька відміряв часу. Єдине, за що переживаю, аби Сюзанночка не лишилася сама, бо моє здоров’я підводить все частіше. А я на лікарів не маю ні часу, ні грошей».

Наталя МОСТОВА

P.S. Охочі допомогти цій сім’ї можуть підтримати фінансово, переказавши кошти на рахунок у ПриватБанку 4731 2191 1857 5665 (Олександра Когуч). За детальнішою інформацією можна зателефонувати до Наталі Іващенко – куратора родини (098 286 05 52).

The post «Мамо, ми помремо з голоду?» appeared first on Галицький Кореспондент.